Fundacja przygotowała artykuł (wersja polska oraz ukraińska)
 WYROK ROZWODOWY/ РІШЕННЯ ПРО РОЗЛУЧЕННЯ

1. Małżeństwo może zostać rozwiązane przez rozwód. O rozwodzie orzeka sąd powszechny. Nie jest możliwe rozwiązanie małżeństwa na mocy porozumienia małżonków bądź w trybie administracyjnym. Na trwanie małżeństwa cywilnego nie ma wpływu orzeczenie sądu kościelnego o ważności lub ustaniu małżeństwa wyznaniowego. Rozwód to rozwiązanie małżeństwa przez sąd w sytuacji, gdy między małżonkami nastąpił trwały i zupełny rozkład pożycia, czyli zerwane zostały wszelkie więzi duchowe, fizyczne oraz gospodarcze.  Małżeństwo jest definitywnie rozwiązane dopiero z chwilą uprawomocnienia się wyroku rozwodowego.

Należy podkreślić, iż rola sądu rozwodowego nie kończy się na wydaniu orzeczenia w sprawie rozwiązania małżeństwa oraz winy rozkładu pożycia. Zasadą jest, że sąd w wyroku rozwodowym rozstrzyga o całokształcie spraw związanych z funkcjonowaniem rodziny po rozwodzie, a zatem sąd rozwodowy reguluje nie tylko dalsze relacje między małżonkami po rozwodzie, ale również relacje między rodzicami a ich wspólnymi małoletnimi dziećmi, czy kwestie majątkowe rodziny. Wyrok rozwodowy jest wobec tego złożony.

2. Najważniejszym rozstrzygnięciem, jakie sąd podejmuje w postępowaniu rozwodowym, jest orzeczenie w sprawie rozwiązania małżeństwa. Jeśli sąd pierwszej instancji oddala pozew rozwodowy, to nie musi orzekać o dalszych aspektach wyroku rozwodowego.

Sąd rozwodowy orzeka także, czy i który z małżonków ponosi winę rozkładu pożycia. Na zgodne żądanie małżonków sąd zaniecha orzekania o winie.

3. W przypadku, gdy strony posiadają małoletnie dzieci, sąd w wyroku rozwodowym musi określić komu przypada władza rodzicielska nad dziećmi i ewentualnie ogranicza lub pozbawia tej władzy drugiego małżonka. Sąd powinien kierować się zasadą dobra dziecka. Rodzeństwo powinno wychowywać się wspólnie, chyba że dobro dziecka wymaga innego rozwiązania. Niezależnie od rozstrzygnięcia o władzy rodzicielskiej, sąd ustala także zasady kontaktów z dzieckiem rodzica, którego władza rodzicielska została ograniczona lub który został tej władzy pozbawiony. W orzecznictwie utrwalone jest, że podejmując te rozstrzygnięcia sąd rozwodowy pełni funkcję sądu opiekuńczego. W konsekwencji, kierując się dobrem dziecka, sąd rozwodowy może wydać wszelkie orzeczenia o władzy rodzicielskiej i kontaktach, które przewiduje kodeks rodzinny i opiekuńczy (dalej: KRO). Przepisy przewidują, iż sąd uwzględnia pisemne porozumienie małżonków o sposobie wykonywania władzy rodzicielskiej i utrzymywaniu kontaktów z dzieckiem po rozwodzie, jeżeli jest ono zgodne z dobrem dziecka. W porozumieniu wychowawczym małżonkowie mogą jednak skutecznie uzgodnić tylko takie rozwiązania w zakresie władzy rodzicielskiej i kontaktów, które znane są KRO.  Sąd może nie tylko (pozytywnie) określić sposób utrzymywania kontaktów, lecz także kontakty rodziców z dzieckiem ograniczyć albo zakazać ich utrzymywania, jeżeli spełnione są przesłanki ustawowe.

Dziecko rozwodzących się małżonków nie jest stroną postępowania rozwodowego, w którym rozstrzyga się o jego stosunkach prawnych z rodzicami.

W wyroku rozwodowym znajduje się także rozstrzygnięcie co do ponoszenia kosztów utrzymania wspólnych dzieci stron. W trakcie postępowania należy przedstawić dowody świadczące o kosztach utrzymania dzieci (np. koszty wyżywienia, koszty zajęć dodatkowych, koszty wizyt u lekarza, koszty fryzjera, koszty zakupu odzieży itd.), a także dotyczące możliwości majątkowych i zarobkowych rozwodzących się małżonków (np. umowy o pracę, zeznania podatkowe z zeszłych lat). Jeśli dzieci jest kilkoro sąd ustali odpowiednią kwotę na każde z dzieci. Nie ma możliwości, aby ustalić alimenty w łącznej kwocie na wszystkie dzieci. Rozstrzygnięcie sądu rozwodowego najczęściej polega na zasądzeniu od jednego z rodziców renty alimentacyjnej na rzecz dziecka. Jednocześnie sąd zobowiązuje rodzica, któremu powierza wykonywanie władzy rodzicielskiej lub u którego ustalone zostanie miejsce pobytu dziecka, do ponoszenia pozostałych kosztów utrzymania dziecka oraz osobistych starań o jego wychowanie.

4. Jeżeli po rozwodzie strony będą nadal zamieszkiwać we wspólnym mieszkaniu, sąd ustali zasady korzystania z tego mieszkania. Sąd jest zobowiązany rozstrzygnąć te kwestie. Mieszkanie to nie musi być wspólne w sensie prawnym. Musi być jedynie faktycznie wspólnie zajmowane. W tym trybie sąd nie rozstrzyga o prawie małżonków do mieszkania, lecz jedynie o sposobie korzystania z niego. Orzeczenie to z reguły polega na tymczasowym przydzieleniu każdemu z małżonków określonej części mieszkania do odrębnego korzystania (np. poprzez wydzielenie konkretnego pokoju; wspólne korzystanie z kuchni, przedpokoju, łazienki). Orzeczenie nie zmienia zasadniczych praw podmiotowych przysługujących uprawnionym, ani również praw takich nie tworzy.

5. W wyroku rozwodowym sąd może, aczkolwiek tylko na żądanie jednej ze stron i tylko „w wypadkach wyjątkowych, gdy jeden z małżonków swym rażąco nagannym postępowaniem uniemożliwia wspólne zamieszkiwanie”, nakazać eksmisję tego małżonka. Małżonek może zostać wyeksmitowany z mieszkania należącego do żądającego eksmisji lub obojga małżonków. W wyroku Sądu Apelacyjnego w Krakowie z 30.10.2019 r. (sygn. akt I ACa 1209/18) stwierdzono, że komentowana regulacja może „mieć zastosowanie wyjątkowo, wyłącznie wówczas, gdy jeden z małżonków nie tylko postępuje w sposób rażąco naganny wobec drugiego korzystającego ze wspólnego lokalu mieszkalnego ale to zachowanie, zasługujące na jednoznacznie negatywną, obiektywnie ocenę, wywołuje ściśle określony skutek. Skutek ten to zupełne wykluczenie możliwości wykorzystywania mieszkania zgodnego z jego przeznaczeniem przez współmałżonka. Pomiędzy wykluczeniem tej możliwości po jego stronie, a sposobem zachowania potencjalnie eksmitowanego musi istnieć adekwatny związek przyczynowy”. Eksmisja z mieszkania wspólnego nie pozbawia małżonka tytułu prawnego do niego.

6. Na zgodny wniosek stron sąd może orzec o podziale wspólnego mieszkania lub przyznać je jednemu z małżonków, jeżeli drugi małżonek wyraża zgodę na jego opuszczenie bez dostarczenia lokalu zamiennego i pomieszczenia zastępczego, o ile podział bądź jego przyznanie jednemu z małżonków są możliwe. Podział fizyczny mieszkania powinien mieć charakter definitywny. Dokonując tego podziału należy uwzględniać nie tylko reguły dotyczące zniesienia wspólności (współwłasności), lecz także ustalić, czy powierzchnia i inne właściwości mieszkania umożliwiają, zgodnie z obowiązującym prawem, jego podział na dwa lokale. Jeśli małżonkowie mieszkają osobno, sąd wskazuje w treści sentencji wyroku, że nie orzekał o wspólnym mieszkaniu.

7. Bardzo rzadko w wyroku rozwodowym może znaleźć się rozstrzygnięcie dotyczące podziału wspólnego majątku stron. Jest to dopuszczalne, jeżeli z wnioskiem takim wystąpi jeden z małżonków, a przeprowadzenie podziału nie spowoduje nadmiernej zwłoki w postępowaniu. Podział majątku wspólnego obejmuje przedmioty majątkowe wchodzące w skład tego majątku w chwili wyrokowania. W wytycznych z 1978 r. Sąd Najwyższy stwierdził, że „przeprowadzenie w wyroku rozwodowym podziału majątku wspólnego stron nie powoduje nadmiernej zwłoki postępowania nie tylko wtedy, gdy między stronami nie ma sporu co do składu i sposobu podziału tego majątku, lecz także wtedy, gdy wyjaśnienie spornych między stronami okoliczności, bądź też takich okoliczności, które sąd obowiązany jest ustalić z urzędu, wymaga przeprowadzenia postępowania dowodowego w ograniczonym przedmiotowo i czasowo zakresie” (teza XIII, pkt 1; tak również m.in. postanowienie SN z 16.6.2016 r., sygn. akt V CZ 25/16). 

8. Na żądanie jednego z małżonków sąd w wyroku rozwodowym orzeka o alimentach należnych małżonkowi od drugiej strony po rozwiązaniu małżeństwa. Dochodzenie roszczenia alimentacyjnego następuje przez zgłoszenie wniosku na rozprawie lub posiedzeniu w obecności drugiego małżonka albo w piśmie, które należy doręczyć drugiemu małżonkowi.

Na końcu wyroku znajduje się rozstrzygnięcie o kosztach postępowania. To właśnie w tym miejscu sąd zasądza częściowy lub całkowity zwrot opłaty od pozwu o rozwód.

РІШЕННЯ ПРО РОЗЛУЧЕННЯ

1. Шлюб можна розірвати шляхом розлучення. Загальний суд виносить рішення про розірвання шлюбу. Шлюб не можна розірвати за згодою подружжя або в адміністративному порядку. На тривалість цивільного шлюбу не впливає рішення церковного суду про дійсність або припинення релігійного шлюбу. Розірвання шлюбу – це розірвання шлюбу судом у ситуації, коли подружжя остаточно і повністю розірвало, тобто розірвало всі духовні, фізичні та економічні зв’язки. Шлюб остаточно розривається тільки тоді, коли рішення про розлучення стає остаточним.

Слід підкреслити, що постановою рішення про розірвання шлюбу та визнанням його вини розірванням шлюборозлучного суду роль суду не закінчується. Як правило, суд у рішенні про розірвання шлюбу вирішує всі питання, пов’язані з функціонуванням сім’ї після розірвання шлюбу, а тому суд про розірвання шлюбу регулює не тільки подальші відносини між подружжям після розірвання шлюбу, а й відносини між батьками та їх спільними неповнолітніми дітьми, або майнові питання родини. Отже, рішення про розірвання шлюбу є складним.

2. Найважливішим рішенням, яке приймає суд у шлюборозлучному процесі, є рішення про розірвання шлюбу. Якщо суд першої інстанції відхиляє клопотання про розірвання шлюбу, він не повинен виносити рішення щодо подальших аспектів рішення про розірвання шлюбу.

Шлюборозлучний суд також вирішує, чи є і хто з подружжя винен у розриві шлюбу. За одностайною заявою подружжя суд не приймає рішення про вину.

3. У випадку, якщо сторони мають неповнолітніх дітей, суд у рішенні про розірвання шлюбу повинен визначити, хто несе батьківську відповідальність за дітей, і, можливо, обмежити або позбавити другого з подружжя цього права. Суд повинен керуватися принципом найкращих інтересів дитини. Братів і сестер слід виховувати разом, якщо найкращі інтереси дитини не вимагають іншого рішення. Незалежно від рішення про батьківські права суд встановлює також правила спілкування з дитиною того з батьків, у батьківських правах якого обмежено або позбавлено цих повноважень. У судовій практиці встановлено, що при прийнятті цих рішень суд у справах про розірвання шлюбу виконує функцію суду з питань опіки. Отже, керуючись найкращими інтересами дитини, суд щодо розірвання шлюбу може винести будь-які рішення щодо батьківських повноважень та контактів, передбачених Кодексом про сім’ю та опіку та піклування (далі – КРО). Положенням передбачено, що суд бере до уваги письмову згоду подружжя про порядок здійснення батьківських обов’язків та збереження контактів з дитиною після розірвання шлюбу, якщо це відповідає інтересам дитини. Однак у освітній угоді подружжя може домовитися лише про батьківські та контактні домовленості, відомі KRO. Суд може не тільки (позитивно) визначити спосіб підтримки контактів, але й обмежити контакти батьків з дитиною або заборонити їх за наявності передбачених законом умов.

Дитина подружжя, яке розлучається, не є стороною у шлюборозлучному процесі, у якому вирішуються її правовідносини з батьками.

Рішення про розірвання шлюбу також містить рішення щодо витрат на спільне утримання дітей сторін. Під час розгляду слід надати докази вартості проживання дітей (наприклад, витрати на харчування, витрати на позакласні заходи, витрати на відвідування лікаря, витрати на перукарню, витрати на покупку одягу тощо), а також майно та доходи подружжя, що розлучається (наприклад, за роботу, податкові декларації за попередні роки). Якщо дітей декілька, суд призначає відповідну суму для кожної дитини. Встановити аліменти в загальному розмірі на всіх дітей неможливо. Рішення суду про розірвання шлюбу зазвичай полягає в призначенні одному з батьків пенсії на утримання дитини. При цьому суд зобов’язує того з батьків, на кого покладено батьківські права або з ким буде встановлено місце проживання дитини, нести решту витрат на утримання дитини та особисті зусилля по її вихованню.

4. Якщо після розірвання шлюбу сторони продовжують проживати в спільній квартирі, то правила користування цією квартирою визначає суд. Суд зобов’язаний вирішити ці питання. Ця квартира не повинна бути спільною в юридичному сенсі. Нею потрібно лише поділитися. У цій процедурі суд вирішує не питання про право подружжя на житло, а лише про спосіб його використання. Це рішення, як правило, передбачає тимчасове виділення певної частини квартири кожному з подружжя в окреме користування (наприклад, шляхом виділення окремої кімнати, спільного користування кухнею, холом, ванною). Рішення не змінює основних прав уповноважених осіб і не створює таких прав.

5. У рішенні про розірвання шлюбу суд може, хоча лише на прохання однієї зі сторін і лише «у виняткових випадках, коли один із подружжя своєю непристойною поведінкою перешкоджає їм жити разом», ухвалити рішення про виселення подружжя. З квартири, яка належить особі, яка вимагає виселення, може бути виселено подружжя або обидва. У рішенні Апеляційного суду в Кракові від 30 жовтня 2019 року (реєстраційний номер справи I ACa 1209/18) було зазначено, що коментована норма може «застосовуватися виключно, лише коли один із подружжя діє не тільки грубо, зі спільної квартири, але ця поведінка, яка заслуговує однозначно негативної, об’єктивної оцінки, справляє суворо визначений ефект. Цей ефект полягає в повному виключенні можливості використання подружжям квартири відповідно до її призначення. Між виключенням такої можливості з його боку та поведінкою потенційно виселеної особи має бути адекватний причинно-наслідковий зв’язок». Виселення із спільної квартири не позбавляє подружжя права власності на нього.

6. За спільним клопотанням сторін суд може прийняти рішення про поділ спільної квартири або про надання її одному з подружжя, якщо другий з подружжя згоден залишити її без надання замість неї квартири та іншої кімнати, за умови поділу або її можливе виділення одному з подружжя. Фізичний поділ квартири має бути остаточним. Здійснюючи цей поділ, необхідно враховувати не тільки правила скасування спільності (спільної власності), а й визначити, чи допускають площа та інші властивості квартири відповідно до чинного законодавства її поділ. на два приміщення. Якщо подружжя проживає окремо, суд у резолютивній частині рішення зазначає, що рішення про спільне житло не виносив.

7. Дуже рідко рішення про розірвання шлюбу може містити рішення щодо поділу спільного майна сторін. Це допустимо, якщо таке клопотання подано одним із подружжя і розділ не викликає надмірної затримки провадження. До поділу спільного майна відноситься майно, що належало до цього майна на момент ухвалення рішення. У вказівках 1978 року Верховний суд зазначив, що «поділ спільного майна сторін за рішенням про розірвання шлюбу не спричиняє надмірної затримки провадження не лише тоді, коли між сторонами немає спору щодо складу та способу поділу це властивість, а також коли роз’яснення обставин, що є предметом спору між сторонами, або таких обставин, які суд зобов’язаний встановити ex officio, вимагає збору доказів в обмеженому обсязі та в обмежений час »(теза XIII, пункт 1; також, серед іншого, рішення Верховного Суду від 16 червня 2016 р., номер справи V CZ 25/16).

8. На вимогу одного з подружжя суд у рішенні про розірвання шлюбу постановляє питання про аліменти, належні подружжю від другої сторони після розірвання шлюбу. Позов про аліменти подається шляхом подання заяви на слуханні чи зустрічі в присутності другого з подружжя або в листі, який має бути вручений іншому з подружжя.

Наприкінці рішення виноситься рішення про судові витрати. Тут суд присуджує часткове або повне відшкодування клопотання про розірвання шлюбу.